Опубліковано 23.11.2024 в 13:10
Друге народження
смт Бородянка 24.02.-07.04.2022 р.
Давно, ще малою, мене трохи дивували слова моєї бабусі Анни:
Під час другої світової війни їй пощастило вижити в тяжкі роки окупації фашистами Київщини. Довелося, навіть, тікати від німецьких загарбників босоніж по снігу городами на край села та переховуватися, разом з пораненим партизаном, у підвалі будинку своєї родички.
Бог її зберіг і дав ще можливість виростити п’ятеро дітей. Царство їй Небесне і велика вдячність від нас, нащадків, за її велике добре серце.
До слів бабусі молодою ставилася з розумінням, але якось поверхнево. «Аж коли була та війна? Вже мир давно, – розмірковувала я, – Чого про неї говорити так багато? Такого більше не буде, бо люди зрозуміли, що війна – це жах». Та, все ж, так само бажала усім миру в своїх вітальних листівках, але скоріше для “годиться”, а ніж усвідомлено.
Ніколи й не думала, що колись побачу війну в реальному житті. Та, як кажуть в народі «не так сталося як гадалося».
Красномовні прогнози українських можновладців різного рангу, блогерів та окремих політиків, що лунали з усіх моніторів останнім часом про небезпеку зі сторони Росії, сприймала якимось навороченим піаром з використанням ситуації, яка склалася на початок 2022 року в нашій крані. Ми братні народи і між нами можуть бути тільки добрі стосунки, вважала я.
Навіть зранку 24 лютого (четвер) цього страшного року особливої тривоги від вторгнення російських військ в нашу країну не відчувала.
Бородянка не мала стратегічних об’єктів військового призначення. Тому ми з мамою відмовилися від пропозиції моєї свахи терміново переїхати до неї на Вінничину, бо вважали, що страшні події наше містечко оминуть, адже тут проживає тільки мирне населення і для військових воно абсолютно не привабливе. І як їхати: мама нещодавно після операції кульшового суглобу, ходить ще слабо, у її віці такі переїзди складні для здоров’я. А наша улюблениця киця, золота британська шиншила, на ім’я Баронесса, виросла в квартирі, тож при переїзді в інший дім їй теж треба будуть місце і умови. Та й ситуація в країні здавалася якимось безталанним спектаклем, що от-от має закінчитися. Ми вирішили залишитися в Бородянці.
На роботі, у зв’язку з обставинами, нам запровадили режим роботи онлайн. Тому ми з мамою вирішили поки підготувати робочі звіти та підтягнути документацію Краєзнавчого музею Бородянщини, який ми створили в нашому районі шість років тому. День пробіг у турботах.
25 лютого, п’ятниця.
завтра і гроші з картки зніму, якраз прийде пенсія.
Але робота не клеїлася. Увесь день був якийсь нервовий. Від рідних та друзів лунали хаотичні дзвінки. Телеканали сповіщали невтішні новини. Я виглядала з вікон то одного балкону нашої квартири, який виходив у двір, то з іншого, який виходив на площу. Але на вулицях було тихо. Десь далеко чувся ледь помітний гул. Єдине, що додавало тривоги – це нескінченна колона машин, яка вже другу добу движіла у бік заходу по Варшавці (дорога Київ-Ковель, яку було вино з вікон нашої квартири).
За вікном поодинокі перехожі швиденько чимчикували повз наш будинок, який стояв у самому центрі Бородянки по вулиці Центральній. Напроти простягалася площа ім. Тараса Шевченка, де височів пам’ятник великому Кобзареві, щоправда, зі слів мешканців містечка, схожому більше на колишнього очільника місцевої ради, а ніж на славетного поета. Зліва площу обрамляло мальовниче озеро з вербами, які влітку ставали співочими скриньками від пташиного гоміну місцевих пернатих. Завершував архітектурний ансамбль центральної площі величний Палац культури, який виглядав білосніжним лайнером, пришвартованим біля озера.
Колись я раділа, що ми живемо в самому центрі міста. Все було поряд: робота, школа, магазини, ринок, аптеки, лікарня, маршрутка до Києва. Та ще й всі концерти, які тут проводилися можна було подивитися з нашого балкону, попиваючи влітку каву з друзями. Прохолода озера додавала нашим зустрічам приємної свіжості та задоволення. Ми з мамою, відкривавши початок “балконного сезону” ранньою весною, закривали його якомога пізніше восени, адже так гарно було там відпочивати.
А ще прогулюватися балконами серед моїх квітів дуже полюбляла наша Баронеса, кішка породи золота британська шиншила. Споглядаючи за птахами та комахами, вона намагалася потренувати свої мисливські здібності. Її пластичні витончені рухи та посійно балансуючий хвіст дуже кумедно виглядали, бо мисливицю і потенційну її здобич відділяло скло, або решітка. Красуня та розумниця Бася, так ми лагідно її називали, стала героїнею багатьох моїх відео роликів.
Неприємності почалися вже увечері цього дня. Перестав працювати мій телефон – Лайф не відшукував мережу. Благо, що мамин телефон був на Київстарі, то ми змогли зателефонувати рідним. День закінився у телефонних перемовинах та хаотичних неспокійних роздумах.
Субота, 26 лютого.
Зранку десь далеко на околиці Бородянки щось потужно вибухнуло. Від знайомих дізналися, що бомба влучила в приватний будинок і там, у підвалі ховаючись, загинули бабуся і двоє онуків чиєїсь родини.
– Я сходжу в магазин і банкомат, – швиденько зібравшись, кинула мамі.
Збігши східцями, повернула на вулицю.
– О, Боже, куди це така черга вистроїлася? – словами вистрибнули мої думки від здивування.
Близько ста людей стояли в черзі в найближчий банкомат, і, як з’ясувалося, в єдиний працюючий. Ще не відчуваючи біди, вирішила, що розрахуюся в магазині карткою, а гроші зніму в понеділок. У вихідні дні в бородянських банкоматах завжди були перебої з грошима.
– Головне спокійно, без паніки. Паніка – це найгірше зло в подібних ситуаціях, – заспокоювала я знайомих, стоячи в довжелезній черзі до аптеки, де два дні тому замовила мамині ліки. Всередину не пускали. Люди стояли надворі, від чого картина нагадувала фільми про війну. Люди в черзі нервували та розповідали хто, що чув про останні події, а також про ажіотаж у магазинах.
– Народ вже другий день скуповує по 10 пачок муки, цукру, різних крупів, – розповідала знайома, стоячи поряд мене в черзі.
– Ваші ліки не привезли. Машина сьогодні не приїхала і вже не приїде. Може буде в понеділок, – співчутливо відповіла аптекарка, коли я дісталася дверей аптеки.
Трохи засмутившись, вирішила піти в магазин та підкупити, про всяк випадок, щось довготривале з їжі.
Зайшла у “Фору”. Люди метушливо змітали продукти з полиць магазину. Підійшла до круп – одна кукурудза. Олія – тільки оливкова по великій ціні. Муки, вермішелі не має. “Що ж купити?”, – думала я, перебираючи очима прилавок з печивом та сухими сніданками. Кинула в кошик пару пачок якогось печива. Підійшла до м’ясного відділу. У пустій вітрині сиротливо лежала єдина чимала запаяна куля лікарської ковбаси.
– Беріть усю. Це остання, – подружньому підказала мені вона, – Машина з товаром сьогодні не приїхала. Невідомо, чи буде завтра.
Взявши ковбасу, ще сік і кілька шоколадок, зраділа, що можна розрахуватися карткою, вирішила ще пробігти по маленьким магазинчикам пошукати хліб та муку. Але в жодному з них таких товарів вже не було та й розрахунок був тільки за готівку. Тож на останні 300 грн., які були в гаманці, купила, що змогла, і пішла додому.
Піднімаючись сходами під’їзду, бо ліфт уже не працював за відсутності світла, зустріла двох молодих сусідських чоловіків з автоматами через плече. На душі стало якось моторошно: “Невже буде стрілянина?”.
Розповівши мамі про почуте від людей і побачене, прикипіла до екрану комп’ютера, шукаючи бодай якесь заспокоєння в новинах.
Раптом зі сторони дороги, що вела до Києва, пролунав вибух. Біля самого мосту, який перетинав місцеву річку Здвиж, піднімався гриб диму. В тій же стороні було видно величезну чорну хмару, що розтягнулася на кілька кілометрів за Бородянкою. Від друзів дізналася, що це горіла нафтобаза, яку підірвали нещодавно.
Вечір. Ніч. Думки. Тривога. Ледь заснули.
Неділя, 27 лютого.
– Мені наснився дивний сон, – занепокоєно промовила мама, – Щось усі наші померлі рідні прийшли до мене цієї ночі.
– І що вони казали? -напружилася я.
– Нічого. Просто мовчки стояли нерухомо. До чого б це?
Питання висіло в повітрі поки мама перелічувала всіх, кого бачила уві сні.
– Навіть не знаю. Може до зміни погоди? – зауважила я, – бо таке буває, коли погода міняється, – спробувала її заспокоїти. Та мамині слова таки посіяли в душі тривогу.
Згадавши, що хотіла дещо зробити:
Раптом далека стрілянина з автоматів, а за ними сильний вибух враз припинили моє заняття. З вікна було видно, що горить чиясь квартира в дев’ятиповерхівці біля ринку. Я виглянула з балконного вікна – внизу навколо будинку хаотично шикувалися невеличкі групки тероборонців з автоматами. Визираючи із-за рогу споруди, вони поглядали уздовж Центральної вулиці в сторону так званих «стариків» (старіша частина вулиці з приватним сектором), звідки лунали постріли та вибухи.
– Це російські танки стріляють, – розповідав нам сусід Олексій, який щойно повернувся з магазину та зайшов до нас поділитися новинами. – Там таке твориться! У Форі якийсь хлопець з автоматом ледь нас не постріляв. Кричав “Мародери! Йдіть звідси!”. Я ледь ноги виніс. Ось прихопив для Вас пляшку води, все, що вдалося.
Подякувавши сусіду за героїчну доставку води, ми з мамою ще довго слухали деталізовану його розповідь про невдалий похід до магазину.
– Дякувати Богу, що залишився живим, – продовжував він, – Давайте обміняємося телефонами на всяк випадок. Якщо хтось до вас, або до мене незваний увірветься в двері, будемо допомагати захищатися.
Записавши телефони, сусід врешті пішов додому, а ми з мамою трохи заспокоїлися, що поряд є хоч якась допомога. Адже за ці кілька днів з будинку виїхало досить багато людей. А ті, що залишилися, в основному пенсіонери, налякані стріляниною, сиділи тихенько в своїх квартирах так, як і ми, тому будинок здавався пусткою.
Вечір. Ніч. Тривожні думки.
– Іди маленька моя, я тебе поглажу, заспокою, обніму, – говорила я нашій красуні Басєчці, яка ховаючись під кроваті від пострілів дивилася на нас переляканими очима.
Її мелодійне муркотіння зробило своє добре діло. Поволі, ми трохи заспокоїлись та позасинали.
Понеділок, 28 лютого.
Ще з досвіта попідхвачувалися на ноги, не спалося. Холод поволі брав квартиру в свої обійми. Вже третій день не було світла. Бетонні стіни квартири швидко холонули незважаючи на наші спроби нагріти повітря газовою плитою. Одягнені в кілька светрів та носків, ми пересувалися по квартирі ніби приморожені комахи. Відчуття було таке, що ти ніби спиш і ніяк не можеш прокинутися. Хотілося, щоб цей жахливий сон швидше закінчився.
Тривожна тиша висіла в повітрі до обідньої пори. Ми нервово передзвонювалися з рідними та знайомими. Раптом за вікном почувся гуркіт якогось важкого транспорту. Не розпізнавши по звуку машину, я обережно виглянула з вікна балкону, який виходив на площу. Два танки проїхали повз наш будинок до військкомату. Через кілька десятків метрів, розвернувшись, вони почали рух у зворотньому напрямку. Трохи присівши, щоб знизу мене не було видно, я направила камеру телефону ближче до вікна для відеозйомки.
– Що ти знімаєш? – тихенько запитала мама, виходячи до мене на балкон.
– Якісь танки. Це для історії, – відповіла я, продовжуючи тримати камеру.
– Танк? Де танк? – просуваючись вперед продовжувала мама.
– Ти що, назад! – з притиском прошепотіла я, відтягуючи маму від вікна, – це небезпечно, йдемо звідси.
Розповівши телефоном сину про пригоду, дізналася, що це російські танки, бо на кожному з них були намальовані по дві англійські букви V.
Через неповні півгодини вже знайомий гуркіт потужно потягнувся вулицею. Затріщали автоматні черги. Це їхала колона ворожих танків. Цілий день снували тяжкі гусениці вулицею і щоразу в одній з багатоповерхівок вибухала чиясь оселя. Ми сиділи на стільчиках в коридорі і молилися.
Коли стрілянина затихала на душі ставало затишніше і радісніше так, ніби свідомість сама захищалася від небажаних думок. У хвили тиші ми намагалися підтримати чистоту в квартирі, покормити Басю та щось і самим перекусити.
Раптом : “ДЗІНЬЬЬЬ!!!!” – шалено свиснуло щось на балконі. Я аж зігнулася від такого несподіваного різкого звуку, розмовляючи в цей час із сусідом в коридорі.
Зачинивши за гостем двері, побігла подивитися, що це так несамовито “дзінькнуло”?
– Куля… Нічого собі, яка сила, – показуючи мамі вивернуту плашку вагонки з оксамитової вільхи, якою був декорований наш балкон. Куля мов шилом, пронизала дерев’яну віконну раму, що виходила на площу, і впилася в бетонний одвірок кімнати. Я спробувала її витягнути та марно. Вона ніби вросла в бетон.
– На балкон виходити небезпечно, – в один голос вирішили ми з мамою.
Тим часом гуркіт за вікном знову наростав.
– Будемо сидіти тут під час обстрілу, – ставлячи стільчики в коридорі, запропонувала я. Тут дві стіни, кажуть так безпечно. Потім вони, вже обгорілі, так і стояли на тому ж місці в квартирі, аж до моменту знесення будинку.
– Так, тут найнебезпечніше, – підтримала мама.
Налякані стріляниною, ми повсідалися на стільці і прислухалися. Автоматна перебранка лунала знадвору. Зростаючий гуркіт танкових гусениць по асфальту додавав особливого занепокоєння. Бабах!! Бабах!! – пролунало зовсім поряд на площі. Далі ще вибухи, вже тихіше.
– Постріли віддаляються, – піднімаючись зі стільчика, я вийшла на балкон подивитися, куди влучили танки, – Дивись. Он за озером в дев’ятиповерхівці, що навпроти, видніється почорнівша від вибуху квартира. Бачиш, – шепотіла я мамі.
– Жах, – схвально кивала головою мама.
– Підкажіть, куди ще влучили?! – висунувшись з вікна балкону я гукнула сусідським хлопцям, які ходили навколо нашого будинку, оглядаючи пошкодження.
– Постріл вдарив в торцеву частину нашого дому! – відповіли знизу, – Хтось по танкам стріляв з шостого поверху, а у відповідь отримав танкову гармату! Стіна затримала. Повезло. Квартира вціліла! – продовжував відповідати мені хлопчина, проходячи тротуаром попід балконами.
Від подруги Галі з телефонної розмови я дізналася, що вибухом пошкодили кілька будинків. Попросила її подзвонити знайомому тероборонцю, щоб заборонили нашим захисникам стріляти з балконів та вікон багатоповерхівок, адже це наражає на небезпеку наші оселі, де багато ще людей залишилися вдома і більшість з них літні люди, яким і їхати не має куди.
Вечір. Ніч. Тривожні думки. Свічки не палимо, щоб не привертати увагу до вікон. Користуємося маленьким ліхтариком, який при пересуванні тримаємо лампочкою вниз. Чогось говоримо пошепки… Страх.
Обіймаючи свою улюбленицю Басю та слухаючи її оксамитове муркотіння, таки заснула.
Вівторок, 1 березня.
Ранок, як завжди в останні дні, був трохи спокійнішим ніж друга половина дня. Вранці чомусь не стріляли. Поговоривши по телефону зі своїми синочками та рідними, ми з мамою заходилися знову прибирати в квартирі, адже хатня робота відволікає і дає розраду думкам.
Та невдовзі почувся здалеку наростаючий гуркіт.
– Ви в підвал спускаєтесь? – зателефонувала мені Галя. Вона жила в сусідньому під’їзді на другому поверсі і щоразу, зачувши колону танків, бігла з родиною в підвал, а нас телефоном сповіщала про небезпеку.
– Ні, там холодно, сісти не має де і ноги можна зламати від покрученої піском та бетоном підлоги, а в мами нога оперована, тож з п’ятого поверху не набігаєшся. Пересуватися в під’їзді теж небезпечно. Будемо пересиджувати в квартирі в коридорчику, тут є дві глухі стіни, – відповіла їй.
Вибухи частішали і наближалися. За вікном лунали безкінечні автоматні черги. Страх поволі підкрадався до свідомості. Та все ж ми з мамою трималися. Сідали на стільці і молилися, молилися, молилися, молилися… А ще рахували вибухи:
Стільки разів вдалині здригали повітря важкими пострілами гармати, що стояли десь на околиці міста. Можливо вони била по ворожим танкам?
Після проходження тяжкої небезпечної техніки вулиця оживлялася. Коли зупинялася стрілянина, люди намагалися перебігти з одного будинку в інший, з багатоповерхівок в гарно облаштований підвал Палацу культури. Та в тому підвалі від кількості людей вже не було, як кажуть, де “курці клюнути”. Цілими сім’ями там переховувалися під час обстрілів мешканці навколишніх будинків.
Майже всі колони танків гуркотіли повз наш будинок. Періодично автоматні черги захисників лунали з вікон багатоповерхівок, їм відповідали російські кулі та снаряди, які руйнували вікна, балкони, квартири та й цілі будівлі. Один за одним руйнувалися будинки мирних жителів та інфраструктура селища.
Лякала відсутність інформації та попереджень. Ніяких тривожних та попереджувальних сирен, сигналів не було. Частина телефонних мереж були відсутні, інші працювали з перебоями. За браком світла, ми економили телефонні дзвінки до друзів, які мешкали в Бородянці. Сусіди передавали свіжі новини один одному так званим “сарафанним радіо”, хто що чув і що бачив. Гучномовці та влада мовчали, військомат був на замку. Телефони моїх знайомих можновладців теж не відповідали. Виходити на вулицю було вкрай небезпечно, стрілянина могла розпочатися в будь-яку хвилину. Хто в день, хто в ночі люди кидали свої помешкання та їхали хто куди міг.
Знову гуркіт. Знову сидимо в коридорі. Пролунала автоматна черга з верхніх поверхів нашого будинку. У відповідь – автоматна черга з танку. Знову наші. Потім – БААБАААААХ!!! Та так гучно, що ми попідскакували на наших стільцях ледь не до стелі. Це ворог вистрілив з танка по стріляючому з балкону тероборонцю, але промахнувся і влучив у сусідню з нами квартиру, точніше в її балкон. І бетонний будинок аж загудів від такого поранення. У нас з мамою перехопило подих.
– Як же я зайду тепер в квартиру? – бідкалася наша сусідка по площадці біля відкритих дверей своєї квартири, де від цього вибуху шлях їй перетнула впавша на бік коридорна шафа, – Вчора над моєю головою просвистіла куля, коли я на дивані читала книжку. А сьогодні вибух вже на балконі, – продовжувала вона тремтячим голосом.
– Жах… – Оторопілі ми з мамою намагалися її якось втішити.
– Піду в підвал, – кинувши нам, вона постукотіла сходами донизу.
– Ой, нам також розбили балкон! – Повертаючись в кімнату, гукнула я мамі.
На балконі зіяла здоровенна діра в одній із шибок, другу шибку виламало з рамою і вона звисала на залишках віконних петель, готова впасти до низу кожної миті. Перекособочена від удару шафка не закривалася. На столику і підлозі розсипом валялося бите скло.
Відчуваючи нервове напруження, я пішла в кухню пошукати заспокійливого, випила, що було в хаті – чотири таблетки валеріанки. На якийсь час мене трохи перестало трясти.
– Боже, коли ці постріли закінчаться? Що вони там собі всі думають? Це вже не жарти, це вже війна, – нервово ходячи кімнатами, не могла я заспокоїтись.
Різко потягло холодом. Четвертий день без опалення давався взнаки, в хаті ставало все холодніше. Та поки були цілі шибки на балконі, температура повітря в кімнатах добігала 18 градусів тепла. А тепер, при вибитих вікнах, з балкону сифонило морозним повітрям, яке вільно мігрувало крізь великі щілини стареньких балконних дверей. Особливо холод підбирався вночі, коли за вікном був гарний мінус по Цельсію.
З нічним ліхтариком, знайшовши кілька пар старих капронових колготок, я заходилася затуляти ними велику шпарину в балконних дверях, аби зберегти залишки квартирного тепла.
Десята вечора. Я заходилася перестилати постіль.
-Давай будемо спати разом на дивані, – запропонувала я мамі.
– Давай, так буде тепліше.
Перед тим як лягти спати – дзвінок до сина, як вони там?
– Як ви, тримаєтесь? – пронулав його рідненький голос в трубці телефону.
– Слава Богу, синочок, тримаємося. Ой, щось летить дуже гучне! Ой-йойой! Страшно! Не знаю, що це так сильно гуде?! – з тривогою відповідала сину.
– Не кидай трубку! Не кидай трубку!
– Ні не кидаю!
БААААБАААХ!
Вибух був страшенної та досі нечуваної сили.
– Ми живі! – тремтячи від хвилювання говорила я в телефонну трубку синові, – але спустимося у підвал, синочку, бо щось гахнуло страшенно!
Швидко зібравшись, подріботіли з мамою сходами у підвал. Я прихопила ще й табурет для мами. Просидівши там з годину, дізналися від сусідів, що це був авіаційний обстріл на перехресті Бородянки з Варшавкою. Одна сусідка з розпалом відчитувала свого сина-тероборонця, що вдень стріляв з вікна квартири автоматними чергами по ворожих танках. Всі ми її підтримали, бо розуміли, що у відповідь ворог б’є гарматами по квартирах. Згодом суперечка втихла. Всі тихенько перемовлялися, вирішуючи, що робити і як бути.
На вулиці стало тихо. Піднялися в квартиру. Світла не було, тепла теж, зв’язок став з перебоями.
– Спочатку куля на балкон, потім віконні рами і гармата в сусідню квартиру. Третій раз може бути небезпечніший. Треба виїзжати завтра рано, – озвучила я мамі своє рішення.
– Куди? Чим? – стурбовано перечила вона.
Дійсно… Хто ж може нас вивезти? – Замислилась…
Син з Бучі переїхав у Немішаєво, де, ховаючись, в підвалі батькового будинку їх зібралася чимала кількість. Та між нашими містечками – зірваний міст, інші дороги окуповані, проїхати неможливо. В Києві – брат Володя, відрізаний бойовими діями та тими ж зруйнованими мостами. Залізницею – дуже небезпечно. Як через постійні обстріли до неї добратися?
“Друзі! Так! Треба їхати до них на околицю Бородянки – майнула думка, – Тільки б працював зв’язок”.
Майже опівночі таки додзвонилася до них і домовилася, що з 6 до 8 ранку (в ці години ще було більш-менш тихо) нас вивезуть з центра міста на околицю, де трохи безпечніше. І заходилася збирати валізу. Подбати треба було і про кішечку Басю, щоб вона була всім забезпечена в іншому домі. Половина валізи для неї: корм, туалетні приладдя, переноска, підстилка, половина – наші з мамою речі та документи. Валізу складала в якомусь підвішеному стані, міняючи кожні півгодини одні речі на інші.
Тим часом температура повітря в квартирі швидко знижувалася. Мене колотило чи то від холоду, чи від нервів. Думки плуталися, тривога зростала, спати неможливо. Може сто разів переклала валізу: то одні речі покладу, то заміню на інші. Переноску для Басі приготувала, утепливши всередині натуральним хутром. З ліхтариком у руці так і промаячила цілу ніч по кімнатах.
Нарешті ранок. Дочекалася шостої і мерщій дзвонити друзям, сказати, що ми готові виїхати. Але в телефоні щоразу – “абонент недоступний”.
Набираю ще – “абонент недоступний”. Через кожні десять хвилин – «абонент недоступний», через п’ять – “недоступний”. З двору лунає звук машини! Виглядаю. Ні. Не до нас. Сусіди виїжджають…
Дзвонити, знову дзвонити. Майже дві години постійного нервового набору номеру дають зрозуміти, що ніхто по нас не приїде.
Від холоду і нервів мої зуби почали вицокочувати степ. Ми вдягнулися тепліше та вирішили зігрітися сніданком з гарячим чаєм. Газ на той час залишився єдиним джерелом тепла та комфорту.
стримана реакція і спокійний тон розмови на те, що відбувається навколо вселяв надію на краще. Я дивувалася її мужності та витримці. Намагалася приборкати і свої перепади настрою та реакцію на сучасні події.
Ми пішли в кухню – це було тим Божим провидінням, яке нас врятувало з пекла. Гріючи вчорашню вермішель, я почула, що біля будинку гомонить юрба людей. Виглянула з вікна. Сусіди зібралися невеликою групкою та щось активно обговорювали.
– Чого ви зібралися? Є якісь новини?! – гукнула я до них.
– Так. Зараз буде автобус, який відвезе бажаючих у сусіднє село Дружню подалі від вибухів! – Відповіла сусідка.
– Будь ласка, зачекайте нас, ми зараз також вибіжимо з речами! Притримайте автобус, будь ласка, – зраділа я і крикнула мамі – Швиденько одягайся, їдемо!
В коридорчику біля вхідних дверей, миттєво одягнувши пальта на всі наші теплі одежини, встрибнувши у взуття ми раптом завмерли… Страшенний рев літака знадвору давив на барабанні перепонки вух, тіло заціпило від несподіванки, ноги влипли в підлогу. Наростаючи, рев, з величезним тріскотом роздираючи повітря, надвигався на наш будинок. І раптом, перед моїми очима, в уповільненій, як мені здалося, швидкості, наче кадри з фільму-катастрофи, під звук тріскаючого скла, дерева та з громихання перелітаючих предметів одна кімната накрила протилежну.
Якусь мить я не могла навіть поворухнутися. «Нііі-чооо-гооо-собі» – десь із середини видавилося в мене. Побачене здавалось нереальним. У вухах дзвенів та ревів літак, ніби хтось надягнув тобі на голову тісний шолом із зашкалюючими децибелами. Руки і ноги позаклякали, здавалося в цю мить вони жили своїм окремим життям. В скронях шалений тиск, думки – жодної… Шок… «Може я сплю і мені сниться фільм-катастрофа?» – Через силу прокліпала очима. Ні не сплю. Повернулася в дійсність. І тут – прискорення. Страху не було, шоковий стан включив холодний розум та суху логіку на прийняття рішень. Я кинулася в кімнату, що вціліла, де в останнє бачила кицьку Басю і закричала:
Та вона ніби зникла. По всіх кутках кімнати – не має, в кухні – не має. В розбиті кімнати забігати було небезпечно. Ревіння літака, вибухи, що гупали навколо і в скронях, підказували, що потрібно мерщій вибігати з квартири доки ще не пізно, рятуватися. Мама весь цей жахливий момент в оціпенінні чекала мене в коридорчику.
Прихвативши сумочку з вішалки, куди з вечора поклала саме необхідне (паспорти, мамині ліки, окуляри, телефони) я підхопила маму під руку і ми вискочили з квартири. А там!?..
Вікна разом з рамами вивернуті та розкидані по сходах під’їзду. Арматура, що кріпилася на вікнах, понівечена подекуди перекривала вихід. Двері деяких квартир валялися на площадках. Усі східці вкриті битим склом та бетонним пилом. Щодуху, наскільки ми могли з маминою оперованою ногою, побігли з п’ятого поверху вниз. Літак шалено завивав, пришвидшуючи наші непевні кроки.
– Ма, дивись під ноги, будь ласка, йди швидко, але обережно, щоб не пошкодити ноги, – ніби мантру повторювала я увесь наш шлях до підвалу.
Мама мужньо трималася.
Ще один проліт сходів, ще один. А навкруги все вило, ревіло і гриміло, ніби страшний звір вирвався з пекла.
– Ще трохи, вже перший поверх, – заспокоювала я чи то маму, чи то саму себе.
Останній проліт, добігаємо нижніх сходів, що передували підвалу. І раптом лунає другий потужний ВИБУХ!
Відчуваю, що мене величезною силою кинуло на сходи. Так враження, що тебе величезною хвилею викинуло на берег моря, і ти відчуваєш себе безпорадною піщинкою в потужній силі прибою. Вуха позакладало, обсипало бетонним пилом, піском та невеличкими уламками, що впивалися в шкіру обличчя. Двигаю рукою – ціла, ногою – ціла. Тіло стало схоже на механізм без нервових закінчень.
– Мама!!! Ти де?! Ти жива?!
Відчуваю її голову на своїх ногах.
– Так, я жива, – відгукується вона, а ти жива?
– Так, слава Богу жива! Встаємо скоріше на ноги!
Підвестися нам допомогли сусіди, які вибігали з підвалу, що руйнувався за їхніми спинами.
А знадвору все ревло і гупало. Піднявшись на площадку першого поверху, ми зрозуміли, що це падають панелі перекриття нашої багатоповерхівки.
– Не має… вже не має… в мене вже не має квартири, сусідоньки, – в шоці запричитала сусідка з першого поверху. Балконна плита її квартири встромилася боком на площадку під’їзду, а далі будинок раптово закінчувавася.
– Біжімо в будинок навпроти, бо нас тут накриє плитами! – гукнула я сусідам отямившись.
Всі разом поспішили вибігти на подвір’я. Там, за 10-20 метрів від будинку, я знайшла мамин берет, який викинуло повітряною хвилею під час другого вибуху. Майнула жахлива думка: “Якби ми затрималися хоч на кілька секунд довше в квартирі, могли би бути з мамою там, де її берет”.
Я вперше побачила руйнацію нашої багатоповерхівки і ледь не зомліла: середина її, другий під’їзд, світила величезною вирвою, щось вибухало, а згори падали, гупаючи, бетонні плити перекриття.
Ми всі, хто вцілів, поспішили сховатися в триповерховій адміністративній будівлі, яка стояла у дворі неподалік нашої багатоповерхівки. З вибитими вікнами, розірваними стелями та вирваними дверима вона ледь трималася, але в центрі коридору було кілька міцних, як нам здалося, стояків, де ми і причаїлися від обстрілів.
Вулицею не вщухала стрілянина автоматників. Всі нервувалися, дехто перелякано мовчав, дехто нервово вигукував заїзджені політичні гасла, дехто навпаки істерично голосно проклинав усе і всіх. Ми з частиною сусідів намагалися утихомирити голосних, щоб ворог не почув, де ми сховалися.
“Тільки був би зв’язок”, – думала я, тремтячими пальцями набираючи телефон сина.
– Алло? – почула я в телефоні ріднесенький голос.
– Привіт, Дімчик! Як ви? Живі? Здорові? Слава Богу! Синочок, у нас разбито будинок, ми дивом спаслися і з групкою вцілілих сусідів знаходимося поряд нашого будинку у триповерховому приміщенні, ховаємося від автоматників. Може у вас ще є зв’язок через соціальні мережі, то повідом, будь ласка, нашій бородянській теробороні де ми, може вони допоможуть нам врятуватися, – випалила я, радіючи, що додзвонилася до сина.
– Добре, тримайтеся, спробую зробити все, що можна! – Заспокоював він мене.
Крім того, ризикуючи попасти під обстріли, один із сусідів також пішов шукати порятунок на другу сторону вулиці.
Час тягнувся.
Нас лихоманило і від холоду, і від нервів, і від жаху, який вирував навколо, а скоріше одразу від усього. Всі хвилювалися, але емоційно трохи притихли. Близько години кожен постріл на вулиці змушував нас здригатися та прислухатися, чи не наближається до нас небезпека.
Я згадала, що в мене є ключі від нашого гаража, який розміщений з тильної сторони цього будинку.
– Ми можемо перейти туди і сховатися, якщо треба, – запропонувала я. У відповідь – тиша. Ніхто не хотів полишати тимчасову безпеку. Тільки через півтора місяці я впевнилась, що мовчазне рішення сусідів було вірне. В той день в наш гараж влетів танковий снаряд і вибухнув усередині, вирвавши частини стін, стелю і двері.
Пройшло чимало часу та нарешті довгоочікувані слова пролунали:
– Вас відвезуть туди, куди скажете, але вам потрібно перейти до Палацу культури на другий бік площі, бо машини не можуть сюди приїхати через обстріли та обвал будинку.
Зібравши рештки сил, ми почали пересуватися у бік можливого порятунку.
Тяжкі гупання падаючих панелей перекриття нашої дев’ятиповерхівки вже рідше, але все ще лунали, супроводжуючи наше пересування. Над другим під’їздом, наче місточок, ще висів дев’ятий поверх, який вже за кілька хвилин зірветься, мов у прірву, і полетить донизу, здригаючи все навколо.
Ми з мамою ковиляли через вулицю Центральну до рятувальної машини. Ці декілька сот метрів були жахливим випробуванням. Мамина оперована нога після удару на східцях не слухалася. Я не відчувала тілесного болю, але ноги чомусь стали тяжкі і неслухняні. Обійнявши маму, щоб вона могла більше на мене опиратися, майже тягнучи її на собі, ми таки долали шлях до спасіння, переступаючи бетонні уламки, розірвані дроти електрозв’язку, гілки дерев та вирви асфальту.
Перейшли вулицю, яке щастя – живі. Перетинаємо бік площі.
– Який жах! Дивись, здіймається пожежа! -Вигукує мама, зупиняючись та оглядаючись на наш зруйнований будинок.
– Прошу тебе, не зупиняйся, нам треба встигнути дійстатися машини до нового обстрілу. Будь ласка, дивись під ноги та обережно ступай, – намагаючись усіма силами підтримати маму фізично, відволікала я її розтривожений погляд від страшної картини розтрощеного будинку, над яким починала підійматися завіса диму.
Через кілька днів ми дізнаємося, що багато людей (офіційно – більше 40 осіб) загинуло в нашому домі, у т.ч. і моя гарна подруга-однокласниця Галя Мисник (Бобровська) з усією сім’єю. Царство їм Небесне… Декого, навіть, довгий час не змогли ідентифікувати. Майже всі квартири вигоріли вщент через пожежу, яка почалася після вибухів.
– До нас! Не кидайте нас! – Гукнула я водіям, в машини яких сідали сусіди.
Наступна машина під’їхала і до нас.
– Куди іхати? Може на вокзал? – співчутливо запитав хлопчина.
– Ні! Ні! Там небезпечно! – вигукнули ми в один голос, – Відвезіть, будь ласка, нас на околицю Бородянки, до наших друзів Агурбашів. Але я не знаю адреси. Знаю тільки масив та приблизну дорогу. Може Ви їх знаєте? – запитала я водія.
Поворот за поворотом ми віддалялися від розірваної рани нашого мирного життя. Пересівши в другу машину, яка довезла нас таки до будинку призначення, зрозуміли, що нам вдалося вирватися із самого пекла.
Красивий триповерховий будинок друзів привітно поблискував вікнами. Я збігла на ганок. Смикнула двері. Зачинені.
Ходімо на інший вхід, – покликала маму, переходячи до другого виходу будинку. Доковиляли до дверей.
І раптом – ступор!
– Хто це? – У віддзеркаленні дверей я побачила страшну незнайому людину. Все на ній було сіро-бетонного кольору: обличчя, руки, шапка, пальто, взуття. На обличчі, неприродньо вирячкувато, дивилася на мене пара переляканих очей, більше схожих на очі котів з коміксів, аніж на людські.
– Боже… Це ж моє відображення, – прошепотіла я, приходячи до тями.
Раптом зображення різко зникло і перед нами постав Анатолій Васильович. Він та його дружина Ірина з великим співчуттям зустріли нас, огорнули теплом і турботою.
– Ось гаряча вода, ви можете помитися, – запропонували господарі.
– Дякуємо, пізніше, – прошепотіли ми, тулячись один до одного, мов два наляканих кошеняти, боячись хоть на мить лишитися на самоті, – Вибачте, що так до вас непрохано увірвалися та ми ненадовго, трохи прийдемо в себе і будемо шукати евакуацію з Бородянки. Алло! Алло! – додзвонилася я до сина, – Ми в безпеці, в Агурбашів! Не переживай, вже все добре! – зі сльозами радості повідомила я сину про наше спасіння, – Як там у вас? Ви в безпеці?
Син, надзвичайно радіючи нашому порятунку, розповів, що вони з дружиною ховаються у підвалі батькового будинку цілою родиною. Води не вистачає, світло є тільки за рахунок генератора, заряд якого бережуть. Обстріли чути постійно. Деякі вдаряють дуже близько, аж дім здригається. Адже за 10 км від Немішаєвого розташована Буча та аеродром Гостомель, де проходять запеклі бої. Серце стискалося від хвилювання за них. Яким чином їм допомогти?
Десь подалі від нас також чулися вибухи гармат. Я підсвідомо шукала закуток, де можна сховатися.
– Залишайтеся скільки потрібно, – душевно запевнили друзі, – місця хватить усім. Не лякайтеся, у нас тут тихіше ніж в центрі Бородянки.
Мало-помалу, відмивши бетон з обличчя та почистивши, по можливості, одяг, ми таки трохи оговталися.
З кухні тягнуло смачною їжею. Ірина була чудовою кулінаркою. Вже й не пригадаю, чим саме пригощали нас господарі, але ми просто примушували себе проковтнути хоча б кілька шматочків. В очах ще стояла картина понівеченого будинку, а в горлі – якийсь коміль.
На дворі тим часом вечоріло.
На масиві, де мешкали Агурбаші, ще було світло, вода, опалення і зв’язок. Бородянська електропідстанція, яка забезпечувала енергією всю Бородянку, від ударів гарматами зазнала значних пошкоджень і на цей час вціліла лише одна лінія, яка давала світло саме на вулиці житлового масиву поруч із будівлею заводу «Борекс», де розташований будинок наших друзів.
Потрапивши в безпечне місце, вже було дуже незвичним відчувати теплу підлогу, мити руки теплою водою, бачити телевізійні передачі на величезному екрані монітору. Ми ніби перенеслися в машині часу на кілька місяців назад, хоча з початку ворожої атаки пройшло лише 7 днів.
Чудова оселя друзів будувалася ними з любов’ю та для мирного життя: великі кімнати, широкі красиві скляні двері, великі вікна, багато світла, скрізь датчики руху, годинники, величезний телевізор, великі електронні годинники у т.ч. і навуличний з датчиком температури повітря весело вигравали світлодіотами. Живи та радуйся. Але, налякані потужними вибухами, ми були ніби з іншої планети.
Тим часом сонце вже майже сховалося за обрієм і в кімнатах без світла було досить темно.
– Зараз включимо світло, – сказав Анатолій Васильович.
– Ні! Ні! Ні! Не включайте! – в один голос заголосили ми з мамою, і додали, – Потрібно не включати світло, а ще й позакривати вікна шторами і двері вхідні якимись простирадлами, щоб не світилися вночі, не приваблювали ворожих очей, бо це небезпечно! Для руху можна використовувати ліхтарик! Ось у нас є, пригодився вдома.
– Та в нас тут все тихо, – відстоював свою думку господар і включив величезний телевізор, який стояв на тумбочці. Красень-монітор замиготів спалахами світла, заплескотав текстами артистів, які мелькали на екрані, розлився музичними колоратурами та ритмами то гучнішими, то тихішими. Від пережитого стресу, в мене було враження, що цей гомін чують і бачать на другому кінці Бородянки.
– Прошу Вас, будь ласка, зробіть тихіше звук, а краще, вимкніть телевізор, бо його спалахи видно і на вулиці. Для безпеки треба дотримуватися світломаскування, – благала я, – зараз світло вночі дуже небезпечно. Скрізь обстріли.
Мені здавалося, що на це світло ось-ось прилетить якась бомба.
Нас підтримала Ірина. Вона заходилася закривати вікна шторами, а двері простирадлами.
– Чого ви всі нервуєтесь? Нічого ніде не видно, – трохи роздратовано заперечив Анатолій Васильович, – Це ви просто налякані подіями. Тут все тихо. Зараз будемо дивитися якийсь хороший фільм для розрядки емоцій, – і, влаштувавшись зручненько на софі, продовжував дивитися телевізор.
Нас із мамою розмістили в сусідній кімнаті. Вже звично за ці кілька днів, нероздягяючись, ми прихилилися один до одного на дивані, вимкнули світло і спробували заснути. Мої відкриті очі схожі були на вікно в цій кімнаті. Воно, величезне, майже на всю стіну, дивилося на вулицю своїми неприкритими лупатими шибками. Штора в цій кімнаті була відсутня. Тому вулиця біліла яскравим місячним сяйвом, час від часу темніючи від пролітаючої неподалік хмарки чи диму. Гілки дерев господарського саду розгойдувалися достатньо сильним вітром, злегка потріскуючи. Було враження, що ми лежимо просто на вулиці. Звуки від телевізора тримали в напрузі. Весь час здавалося, що біля вікон хтось метушиться. Прислухалися, придивилися – ні. Далекі гарматні вибухи, підсилені спалахами на нічному небі, щоразу сповіщали про бої, які не припинялися в районі Бучі та Гостомеля.
– Спи, це далеко, – шепотіла мама, бачивши, що я дивлюся на небо.
– Один, два… три…тридцять два, тридцят три – рахуючи вибухи, провалювалася я в глибокий тривожний сон, – Може завтра війна припиниться?
Кінець І частини.
05.09.2022