Друге народження, 02.03.2022

Давно, ще малою, мене трохи дивували слова моєї бабусі Анни:

– Можна все пережити: холод, голод, нестатки одягу та зручностей. Але найстрашніше у світі – це війна. Її пережити щастить не всім, – говорила бабуся й бажала усім завжди при зустрічі чи розставанні міцного здоров’я і миру.

Під час другої світової війни їй пощастило вижити в тяжкі роки  окупації фашистами Київщини. Довелося навіть тікати від німецьких загарбників босоніж по снігу городами на край села та переховуватися, разом із пораненим партизаном, у підвалі будинку своєї родички.

Доля її вберегла і ще дала можливість виростити п’ятеро дітей. Велика вдячність їй від нас, нащадків, за її велике добре серце!

До бабусиних слів я молодою ставилася з розумінням, але якось поверхнево. «Аж коли була та війна!.. Вже мир давно, – розмірковувала я, – Чого про неї говорити так багато? Такого більше не буде, бо люди зрозуміли, що війна – це жах». Але все-таки так само бажала всім миру у своїх вітальних листівках, однак радше для «годиться», ніж усвідомлено.

Ніколи й не думала, що колись побачу війну в реальному житті. Та, як кажуть у народі, «не так сталося, як гадалося».

Красномовні прогнози українських можновладців різного рангу, блогерів та окремих політиків, які лунали з усіх моніторів останнім часом про небезпеку з боку росії, сприймала якимось недолугим піаром із використанням ситуації, яка склалася в нашій крані на початку 2022 року. Ми – братні народи, і між нами можуть бути тільки добрі стосунки, вважала я і багато хто.

Навіть зранку 24 лютого (четвер) того страшного року особливої тривоги від вторгнення російських військ у нашу країну не відчула. Ця інформація здавалася перебільшеним фейком.

Наше селище Бородянка не мало стратегічних об’єктів військового призначення. Тому ми з мамою відмовилися від пропозиції моєї свахи терміново переїхати до неї на Вінниччину, бо вважали, що страшні події наше містечко оминуть, адже тут проживає тільки мирне населення і для військових воно абсолютно не привабливе. І як їхати? Мама нещодавно після операції кульшового суглобу ходить ще слабо, у її віці такі переїзди – складні для здоров’я. А наша улюблениця киця, золота британська шиншила, на кличку Баронеса, виросла у квартирі, тож при переїзді в інший дім їй теж потрібні будуть місце й умови. Загалом і ситуація в країні здавалася якимось безталанним спектаклем, що от-от має закінчитися. Ми вирішили залишитись у Бородянці.

На роботі, у зв’язку з обставинами, нам запровадили режим роботи онлайн. Тому ми з мамою вирішили поки що підготувати робочі звіти та підтягнути документацію районного Краєзнавчого музею Бородянщини, який ми створили шість років тому. День минув у турботах.

25 лютого. П’ятниця.

– Хліб закінчується, – мовила мама за сніданком.

– Піду завтра, – відповіла я, – Сьогодні ще попрацюю вдома, а завтра і гроші з картки зніму, якраз прийде пенсія.

Але робота не клеїлася. Від рідних та друзів лунали хаотичні дзвінки. Телеканали сповіщали невтішні новини. Я виглядала з вікон то одного балкона нашої квартири, який виходив у двір, то з іншого, який виходив на майдан. Але на вулицях було тихо. Десь далеко чувся невиразний гул. Єдине, що додавало тривоги, – це нескінченна колона машин, яка вже другу добу рухалася зі сторони Києва у бік заходу по «Варшавці» (дорога Київ – Ковель, яку видно з вікон нашої квартири).

Було чути, як поодинокі перехожі швиденько чимчикували повз наш будинок, який стояв у самому центрі Бородянки по вулиці Центральній. Навпроти простягалася площа ім. Тараса Шевченка, де височів пам’ятник великому Кобзареві, щоправда, зі слів жителів містечка, схожому більше на колишнього очільника місцевої ради, ніж на славетного поета. Зліва площу обрамляло мальовниче озеро з вербами, які влітку перетворювалися на співочі скриньки від пташиного гомону місцевих пернатих. Величний Палац культури завершував архітектурний ансамбль центру. Будинок здавався білосніжним лайнером, пришвартованим біля озера, який на білих вітрилах прибув до Бородянки з далеких країн.

Колись я раділа, що ми живемо в самому центрі міста. Все було поряд:  робота, школа, магазини, ринок, аптеки, лікарня, маршрутка до Києва. Та ще й усі концерти, які тут проводилися, можна було подивитися з нашого балкона, попиваючи влітку каву з друзями. Прохолода озера додавала нашим зустрічам приємної свіжості та задоволення. Ми з мамою, відкриваючи початок «балконного сезону» ранньою весною, закривали його якомога пізніше восени, адже так гарно було там відпочивати.

Прогулюватися балконами серед моїх квітів полюбляла й наша Баронеса. Споглядаючи за птахами та комахами, вона намагалася потренувати свої мисливські здібності. Її пластичні витончені рухи та хвіст, який постійно рухався, дуже кумедно виглядали, бо мисливицю і потенційну її здобич відділяло скло або ґратики. Але Басю (так ми лагідно її називали) це не зупиняло: вона миттю долала всі перешкоди на шляху до віконних ґратиків, а потім, мов альпіністка, граційно з них зістрибувала. Красуня та розумниця, вона стала героїнею багатьох моїх відеороликів.

Неприємності почалися вже ввечері цього дня. Перестав працювати мій телефон: «Лайф» не відшукував мережу. Благо, що мамин телефон був на «Київстарі», то ми змогли зателефонувати родичам. День минув у телефонних перемовинах та хаотичних неспокійних роздумах.

Субота, 26 лютого.

Ранок. Раптом десь далеко на околиці Бородянки щось потужно вибухнуло. Від знайомих дізналися, що бомба влучила у приватний будинок і там, ховаючись у підвалі, загинули бабуся та двоє онуків чиєїсь родини.

– Я піду в магазин і банкомат, – швиденько зібравшись, кинула мамі.

Збігши коридорними східцями, повернула на вулицю.

– О боже, куди це така черга вишикувалася? – словами вистрибнули мої думки від здивування.

  Близько ста людей стояли в черзі у найближчий банкомат і, як з’ясувалося, він – єдиний, який працював. Ще не відчуваючи біди, вирішила, що розрахуюся в магазині карткою, а гроші зніму в понеділок. У вихідні дні в бородянських банкоматах завжди були перебої з грішми.

– Головне – спокійно, без паніки. Паніка – це найгірше зло в подібних ситуаціях, – заспокоювала я знайомих, стоячи в довжелезній черзі до аптеки, де два дні тому замовила мамі ліки.

В аптеку не пускали. Люди стояли в черзі надворі, від чого картина нагадувала фільми про війну. Нервово розповідали, хто що чув про останні події, а також про ажіотаж у магазинах.

– Народ уже другий день скуповує по 10 пачок борошна, цукру, різної крупи, – шепотіла мені знайома, стоячи поруч зі мною в черзі.

– Ваші ліки не привезли. Машина сьогодні не приїхала і вже не приїде. Може, буде в понеділок, – співчутливо відповіла фармацевт, коли я дійшла до дверей аптеки.

Трохи засмутившись, я вирішила піти в магазин та підкупити, про всяк випадок, щось довготривале з їжі.

Зайшла у «Фору». Люди метушливо змітали продукти з полиць магазину. Підійшла до круп – одна кукурудза. Олія – тільки оливкова по великій ціні. Борошна, вермішелі, крупи – нема. «Що ж купити?», – думала я, перебираючи очима прилавок із печивом та сухими сніданками. Кинула в кошик кілька пачок якогось печива. Підійшла до м’ясного відділу. У порожній вітрині сиротливо лежала єдина чимала запаяна куля «Лікарської» ковбаси.

– Будь ласка, відріжте половинку, – попросила я продавчиню.

– Беріть усю. Це остання, – по-дружньому порадила мені вона. – Машина з товаром сьогодні не приїхала і не відомо, чи буде завтра.

Взявши ковбасу, сік і кілька шоколадок, зраділа, що можна розрахуватися карткою, й вирішила ще пробігтися по маленьких магазинчиках пошукати хліб і борошно. Але в жодному з них цих товарів уже не було, та й розрахунок був тільки за готівку. Тож на останні 300 гривень, які були в гаманці, купила, що змогла, і пішла додому.

Піднімаючись сходами під’їзду, бо ліфт уже не працював через відсутність світла, зустріла двох молодих сусідських чоловіків з автоматами через плече. На душі стало моторошно: «Невже буде стрілянина?».

Розповівши мамі про почуте від людей і побачене, прикипіла до екрана  комп’ютера, шукаючи бодай якесь заспокоєння в новинах.

Раптом зі сторони дороги, котра вела до Києва, пролунав вибух. Біля самого мосту, який перетинав місцеву річку Здвиж, піднімався чималий гриб диму. В тій же стороні було видно величезну чорну хмару, яка розтягнулася на кілька кілометрів за Бородянкою. Друзі повідомили, що це горіла нафтобаза, яку підірвали нещодавно.

Вечір. Ніч. Думки. Тривога. Ледь заснули.

  Неділя, 27 лютого.

– Мені наснився дивний сон, – занепокоєно промовила мама. – Чомусь усі наші померлі родичі прийшли до мене цієї ночі.

– І що вони казали? – напружилася я.

– Нічого. Просто мовчки і нерухомо стояли. До чого б це?

Запитання висіло в повітрі, поки мама перелічувала всіх, кого бачила уві сні.

– Навіть не знаю. Може, до зміни погоди? – зауважила я, – бо таке буває, коли погода міняється, – спробувала її заспокоїти. Та мамині слова таки посіяли в душі тривогу.

  Згадую, що хотіла дещо зробити:

– От і перелаштуюся на позитивніші думки. І тобі раджу, – додала я мамі і взялася до роботи.

Раптом далека стрілянина з автоматів, а за ними сильний вибух враз припинили моє заняття. З вікна було видно, що горить чиясь квартира в дев’ятиповерхівці біля ринку. Я виглянула з балконного вікна: внизу навколо нашого будинку хаотично шикувалися невеличкі групи тероборонців із автоматами. Визираючи з-за рогу споруди, вони поглядали уздовж Центральної вулиці в сторону так званих «стариків» (старіша частина міста з приватним сектором), звідки лунали постріли та вибухи.

– Це російські танки стріляють, – розповідав нам сусід Олексій, який щойно повернувся з магазину та зайшов до нас поділитися новинами. – Там таке твориться! У «Форі» якийсь хлопець із автоматом ледь нас не постріляв. Кричав: «Мародери! Йдіть звідси!». Але там уже й так усе було побито. Я ледь ноги виніс. Ось прихопив для вас пляшку води. Це все, що вдалося.

Подякувавши сусідові за героїчну доставку води, ми з мамою ще довго слухали деталізовану його розповідь про невдалий похід до магазину.

– Хвалити бога, що залишився живим, – продовжував він. – Обміняймося номерами телефонів про всяк випадок. Якщо хтось до вас або до мене незваний ввірветься, будемо допомагати захищатися.

Обмінялись номерами. Сусід урешті пішов додому, а ми з мамою трохи заспокоїлися, що поряд є хоч якась допомога. Бо за останні кілька днів з будинку виїхало дуже багато людей. А ті, що лишилися, в основному пенсіонери та інваліди, налякані стріляниною, тихенько сиділи у своїх квартирах так, як і ми, тому будинок здавався пусткою.

  Вечір. Ніч. Тривожні думки.

– Іди до мене, маленька моя. Я тебе погладжу, обніму, – говорила я нашій красуні Басєчці, яка, ховаючись під ліжком від пострілів, дивилася на нас переляканими очима.

Її мелодійне муркотіння зробило своє добре діло. Поволі ми  заспокоїлися та позасинали.

Понеділок, 28 лютого.

Ще вдосвіта попідхоплювалися на ноги. Не спалося. Мороз поволі брав квартиру у свої останні зимові обійми. Вже третій день не було світла. Бетонні стіни квартири швидко холонули, незважаючи на наші спроби нагріти повітря увімкненою газовою плитою. Одягнені в кілька светрів та шкарпеток, ми пересувалися по квартирі, ніби приморожені комахи. Відчуття було таке, що ти спиш і ніяк не можеш прокинутись. Хотілося, щоб цей тяжкий сон швидше закінчився.

Тривожна тиша висіла в повітрі до обідньої пори. Ми нервово передзвонювалися з родичами та знайомими. Раптом за вікном почувся гуркіт якогось важкого транспорту. Не розпізнавши за звуком машину, я обережно визирнула з вікна балкона, який виходив на площу. Два танки проїхали повз наш будинок до військкомату. Через кілька десятків метрів, розвернувшись, вони почали рух у зворотному напрямку. Трохи присівши, щоб знизу мене не було видно, я направила камеру телефону ближче до вікна для відеозйомки.

– Що ти знімаєш? – тихенько запитала мама, виходячи до мене на балкон.

– Якісь танки. Це для історії, – відповіла я, продовжуючи тримати камеру.

– Танк? Де танк? – просуваючись в перед продовжувала мама.

– Ти що, назад! – з притиском прошепотіла я, відтягуючи маму від вікна. – Це небезпечно, ходімо звідси.

Розповівши синові по телефону про пригоду, дізналася, що це російські танки, бо на кожному з них були намальовані по дві англійські букви V.

Через неповні півгодини вже знайомий гуркіт знову потужно потягнувся вулицею. Затріщали автоматні черги. Це їхала колона ворожих танків. Цілий день снували важкі гусениці вулицею. Автоматні черги перегукувалися з гарматними пострілами. І щоразу в одній із багатоповерхівок вибухала чиясь оселя. Ми сиділи на стільчиках у коридорі і молилися.

Коли стрілянина затихала, на душі ставало спокійніше і радісніше, так, ніби свідомість сама захищала нас від небажаних думок.

У хвилини тиші ми намагалися підтримати чистоту у квартирі, погодувати Басю та щось і самим перекусити.

Зайшов сусід Олексій.

Раптом – «ДЗІНЬЬЬЬ!!!» – шалено свиснуло щось на балконі. Я аж зігнулася від такого несподіваного різкого звуку, розмовляючи із сусідом у коридорі.

Зачинивши за гостем двері, побігла подивитися, що це так несамовито  дзенькнуло.

– Куля… Нічого собі, яка сила! – показуючи мамі вивернуту плашку вагонки з оксамитової вільхи, якою був декорований наш балкон. Куля, мов шилом, пронизала дерев’яну віконну раму, яка виходила на центральну вулицю, і впилася в бетонний одвірок кімнати. Я спробувала витягнути її, але марно: вона ніби вросла в бетон.

– Оце сила! На балкон виходити небезпечно, – в один голос вирішили ми з мамою.

Попервах я все фотографувала та знімала на відео, але згодом почала економити зарядку телефона за браком світла.

Тим часом гуркіт за вікном знову наростав.

– Будемо сидіти тут під час обстрілу, – ставлячи стільчики в коридорі, запропонувала я. Тут дві стіни, кажуть, так безпечніше.

Потім стільчики, вже обгорілі, так і стояли на тому ж місці у квартирі, аж до моменту знесення будинку.

– Так, тут найбезпечніше, – підтримала мама.

Налякані стріляниною, ми повсідалися на стільці і прислухалися. Автоматна перестрілка лунала знадвору. Гуркіт танкових гусениць, який наростав, по асфальту додавав особливого занепокоєння. Ба-бах!! Ба-бах!! – пролунало зовсім поряд на вулиці. Далі ще вибухи, вже тихіше.

– Постріли віддаляються, – піднімаючись зі стільчика, я вийшла на балкон подивитися, куди влучили танки. – Дивись. Он за озером у дев’ятиповерхівці, що навпроти, видніється почорніла від вибуху квартира. Бачиш? – шепотіла я мамі.

– Жах, – схвально кивала головою вона.

– Підкажіть, куди ще влучили?! – висунувшись із вікна балкона, я гукнула сусідським хлопцям, які ходили навколо нашого будинку, оглядаючи пошкодження.

– Постріл вдарив у торцеву частину нашого дому! – відповіли знизу. – Хтось по танках стріляв із шостого поверху, а у відповідь отримав танкову гармату! Стіна затримала. Пощастило. Квартира вціліла! – продовжував відповідати мені хлопчина, проходячи тротуаром попід балконами.

Від подруги Галі з телефонної розмови я дізналася, що вибухом пошкодили кілька будинків. Попросила її зателефонувати знайомому тероборонцеві, щоб заборонили нашим захисникам стріляти з балконів та вікон багатоповерхівок, адже це наражає на небезпеку наші оселі, де ще багато людей залишилися вдома і більшість із них – літні люди, яким їхати нема куди.

Вечір. Ніч. Тривожні думки. Свічки не палимо, щоб не привертати увагу до вікон. Користуємося маленьким ліхтариком, який при пересуванні тримаємо лампочкою вниз. Говоримо пошепки… Страх.

Обіймаючи свою улюбленицю Басю та слухаючи її оксамитове муркотіння, таки заснули.

Вівторок, 1 березня.

Ранок, як завжди в останні дні, був трохи спокійнішим, аніж друга половина дня. Вранці не стріляли. Поговоривши по телефону зі своїми синочками та родичами, ми з мамою заходилися знову прибирати у квартирі, адже хатня робота відволікає увагу і дає розраду думкам, а також хоч трохи відігріває наші охолоджені тіла.

Та невдовзі почувся здалеку наростаючий гуркіт.

– Ви в підвал спускаєтесь? – зателефонувала мені Галя. Вона жила в сусідньому під’їзді на другому поверсі й одразу, зачувши колону танків, бігла з родиною в підвал, а нас телефоном сповіщала про небезпеку.

– Ні, там холодно, сісти ніде і ноги можна зламати від покрученої піском та бетоном підлоги. А в мами нога оперована, тож із п’ятого поверху не набігаєшся. Пересуватися в під’їзді теж небезпечно. Будемо пересиджувати у квартирі в коридорчику, тут є дві глухі стіни, – відповіла їй.

Вибухи частішали і наближалися. За вікном лунали безкінечні автоматні черги. Страх поволі підкрадався до свідомості. Та все ж ми з мамою трималися. Сидячи на стільцях, молилися, молилися, молилися, молилися… А ще рахували вибухи:

– Сорок вісім, сорок дев’ять, п’ятдесят…  

Стільки разів вдалині гармати, які стояли десь на околиці міста, здригали повітря важкими пострілами. Можливо, вони били по ворожих танках?

Коли припинялася стрілянина, вулиця трохи пожвавлювалася. Люди намагались перебігти з одного будинку в інший або з багатоповерхівок – у гарно облаштований підвал Палацу культури. Та в тому підвалі від кількості людей уже не було, як кажуть, де й курці клюнути. Цілими родинами в ньому  переховувалися мешканці навколишніх будинків під час обстрілів.

  Майже всі колони танків днями гуркотіли повз наш будинок. Періодично автоматні черги захисників лунали з вікон багатоповерхівок, їм відповідали російські кулі та снаряди, які руйнували вікна, балкони, квартири та й цілі будівлі. Один за одним руйнувалися будинки мирних мешканців та інфраструктура селища.

Лякала відсутність інформації та попереджень. Ніяких тривожних і попереджувальних сирен, сигналів не було. Гучномовці і влада мовчали, військкомат був на замку. Телефони моїх знайомих можновладців теж не відповідали. Частина телефонних мереж була відсутня, інші працювали з перебоями. Через брак світла ми економили телефонні дзвінки навіть до друзів, які мешкали в Бородянці. Сусіди передавали свіжі новини один одному так званим сарафанним радіо – хто що чув чи бачив. Виходити на вулицю було вкрай небезпечно: стрілянина могла розпочатися в будь-яку хвилину. Хто вдень, хто вночі, люди кидали свої помешкання та їхали хто чим мав і куди міг.

Знову гуркіт. Знову сидимо в коридорі. Заклекотала автоматна черга з верхніх поверхів нашого будинку. У відповідь – автоматна черга з танка, що гуркотів вулицею. Знову наші. Потім – БААБАААААХ!!! Та так гучно, що ми попідскакували на наших стільцях ледь не до стелі. Нам перехопило подих.

– Це ворог вистрілив з танка по оборонцеві, який стріляв із балкона, – припустила я.

– А куди ж він влучив?

– Мабуть, промахнувся, бо влучив у сусідню з нами квартиру, точніше, у балкон.

Бетонний будинок аж загудів від такого поранення. В голові ще кілька хвилин дзвенів вибух. Мене почало трясти.

– Як же я зайду тепер у квартиру? – бідкалася наша сусідка по поверху біля відкритих дверей своєї квартири, де від вибуху шлях до квартири їй перетнула коридорна шафа, яка впала набік.– Вчора над моєю головою просвистіла куля, коли я на дивані читала книжку. А сьогодні вибух уже на балконі, – продовжувала вона тремтячим голосом.

– Так, це жахливо…

Ошелешені ми з мамою намагалися якось втішити її.

– Побіжу в підвал, – кинувши нам, вона постукотіла сходами донизу.

– Ой, нам теж розбили балкон! – повертаючись у кімнату, гукнула я мамі.

На балконі зяяла здоровенна діра в одній із шибок, другу шибку виламало з рамою і вона звисала на залишках віконних петель, готова впасти донизу кожної миті. Перекособочена від удару шафка не зачинялася. На столику і підлозі розсипом валялося бите скло та посуд, який випав із шафи.

Відчуваючи нервове напруження, я пішла в кухню пошукати заспокійливого. Випила, що було в хаті: чотири піґулки валеріанки. На якийсь час мене трохи перестало трясти.

– Боже, коли ці постріли закінчаться? Що вони там собі всі думають? Це вже не жарти, це вже війна, – нервово ходячи кімнатами, говорила я і не могла заспокоїтися.

Різко потягло холодом. Четвертий день без опалення давався взнаки. У квартирі ставало все холодніше. Та допоки були цілі шибки на балконі, температура повітря в кімнатах добігала 18 градусів тепла. А тепер, при вибитих вікнах, із балкона тягнуло морозним повітрям, яке вільно мігрувало крізь великі щілини стареньких балконних дверей. Особливо холод підбирався вночі, коли за вікном був добрячий мінус за Цельсієм.

З нічним ліхтариком, знайшовши кілька пар старих капронових колготок, я заходилася затуляти ними велику шпарину у балконних дверях, аби зберегти залишки квартирного тепла.

Вечір, десята година.

– Будемо спати разом на дивані, – запропонувала я мамі і почала перетягувати матрац в іншу, як здавалося, безпечнішу, кімнату.

– Авжеж, так буде тепліше, – підтримала мама.

Перед тим, як лягти спати, – дзвінок до сина: як вони там?

– Як ви? Тримаєтесь? – пролунав у слухавці його рідненький голос.

– Хвалити бога, синочку, тримаємося. Ой, щось летить дуже гучне! Ой-ой-ой-ой! Страшно! Не знаю, що це так сильно гуде! – з тривогою відповідала я синові.

– Не кидай слухавку! Не кидай слухавку!

– Ні, не кидаю!

БААААБАААХ!  

Вибух був страшенної та досі не чуваної сили.

– Ви живі? – голос сина в телефоні.

– Ми живі! – тремтячи від хвилювання, відповіла йому, – але спустимося у підвал, синочку, бо щось страшенно гахнуло! Боїмося залишатись у квартирі.

Швидко зібравшись, прихопивши із собою стільчик, подріботіли з мамою сходами у підвал. Просидівши там з годину, дізналися від сусідів, що це був авіаційний обстріл на перехресті Бородянки з Варшавкою. Одна сусідка запально відчитувала свого сина-тероборонця, який удень стріляв з вікна квартири автоматними чергами по ворожих танках. Всі ми її підтримали, бо  розуміли, що у відповідь ворог б’є гарматами по квартирах. Згодом суперечка втихла. Сусіди, тихенько перемовляючись між собою, вирішували, що робити і як далі бути.

– Олю, привіт! Ти тут?! – почулося на другому кінці підвальної кімнати, де ми ховалися від обстрілів.

– Так, Галинко, привіт, я тут! – відповіла я, зрадівши живому спілкуванню з подругою. – Переходь до нас у кімнату!

– Не можу, з нашого під’їзду вихід у підвал перекрито мурованою стіною. Хтось робив собі кладовку, – відповідала із сумом подруга. – Завтра зідзвонимося.

– Добре, тоді до завтра! Тихої вам ночі, – відповіла я, не знаючи, що це була остання моя розмова з живою подругою Галиною.

На вулиці стало тихо. Піднялись у квартиру. Світла не було. Тепла теж. Стали ще більші перебої із зв’язком.

– Спочатку куля на балкон, потім віконні рами і гармата в сусідню квартиру. Третій раз може бути небезпечніший. Треба виїжджати завтра вранці, – озвучила я мамі своє рішення.

– Куди? Чим? – стурбовано перечила вона.

– Справді… Хто ж може нас вивезти?

Син із Бучі переїхав до Немішаєвого, де, ховаючись у підвалі батькового будинку, родичів зібралося чимало. Та між нашими містечками – зірваний міст, інші дороги окуповані, проїхати неможливо. В Києві – брат Володя, відрізаний від нас бойовими діями й тими ж зруйнованими мостами. Залізницею – дуже небезпечно. Як через постійні обстріли до неї добратися?

«Друзі! Так! Треба їхати до них на околицю Бородянки!», – майнула думка. – Тільки б працював зв’язок!».

Майже опівночі таки додзвонилася до друзів і домовилася, що вранці, з шостої до восьмої (в ці години було більш-менш тихо), нас перевезуть із центру міста на околицю, де трохи безпечніше. І почала збирати валізу. Подбати треба було і про кішечку Басю, щоб вона була всім забезпечена в іншому домі. Половина валізи для неї: корм, туалетні приладдя, переноска, підстилка, половина – наші з мамою речі та документи. Валізу складала в якомусь запамороченому стані. Тим часом температура повітря у квартирі швидко знижувалася. Мене трясло чи то від холоду, чи то від нервів. Думки плуталися, тривога зростала, спати неможливо. Може, сто разів за ніч переклала валізу: то одні речі покладу, то заміню на інші. Переноску для Басі приготувала, утепливши всередині натуральним хутром. З ліхтариком у руці так і промаячила цілу ніч по кімнатах.

Нарешті ранок. Дочекалася шостої і мерщій телефонувати друзям: сказати, що ми готові виїхати. Але в телефоні щоразу – «абонент недоступний».

Набираю ще – «абонент недоступний». Через кожні десять хвилин – «абонент недоступний», через п’ять – «недоступний». Із двору лунає звук машини! Виглядаю:

– Ні. Не до нас. Сусіди виїжджають…

– Дзвони, знову дзвони, – радила мама.

Майже дві години постійного нервового набору номера дають зрозуміти, що ніхто за нами не приїде.

Від холоду і нервів мої зуби почали вицокувати степ. Ми вдягнулися тепліше й вирішили зігрітися сніданком із гарячим чаєм. Газ на той час залишився єдиним джерелом тепла та комфорту в оселі.  

– Заодно вирішимо, що робити далі, – заспокоювала мене мама. Її стримана реакція і спокійний тон розмови про те, що відбувається навколо, вселяв надію на краще. Я дивувалася її мужності та витримці. Життєвий досвід урівноваженої реакції на неочікувані екстремальні події та їх вирішення у цей час для мами чинив добру службу. Беручи з неї приклад, я теж намагалася приборкати свої перепади настрою та реакцію на сучасні події.

Ми пішли на кухню – це було тим божим провидінням, яке нас врятувало з пекла. Гріючи вчорашню вермішель, я почула, що внизу біля будинку гомонить юрба людей. Виглянула у вікно. Сусіди зібралися невеликою групкою і щось активно обговорювали.

– Чого ви зібралися?! Є якісь новини?! – гукнула до них.

– Так. Зараз буде автобус, який відвезе охочих до сусіднього села Дружні – подалі від вибухів! – відповіла сусідка.

– Будь ласка, зачекайте нас, ми зараз теж вибіжимо з речами! Притримайте автобус, будь ласка, – зраділа я і крикнула мамі – Швиденько одягайся, їдемо!

В коридорчику біля вхідних дверей, миттєво одягнувши пальта на всі наші теплі одежини, встрибнувши у взуття, ми раптом завмерли… Страшенне ревище літака знадвору тиснув на барабанні перетинки вух, тіло заціпеніло від несподіванки, ноги влипли в підлогу. Ревище, яке наростало, з величезним тріскотом роздираючи повітря, насувалося на наш будинок. І раптом ВИБУХ!! Перед моїми очима в уповільненій, як мені здалося, швидкості, наче кадри з фільму-катастрофи, під звуки тріскаючого скла і дерева, гупання предметів, які переверталися і падали на підлогу, одна кімната накрила протилежну.

Якусь мить я не могла навіть поворухнутися. «Нііі-чооо-гооо-собі» – десь із середини видавилося в мене. Побачене здавалось нереальним. У вухах дзвенів і ревів літак, ніби хтось надягнув тобі на голову тісний шолом із децибелами, які зашкалювали. Руки і ноги позаклякали. Здавалося, в цю мить вони жили своїм окремим життям. У скронях шалений тиск, думки – жодної… Шок!.. «Може, я сплю і мені сниться фільм-катастрофа?».

Через силу прокліпала очима. «Ні не сплю». Повернулась у дійсність. І тут –  прискорення. Страху не було, шоковий стан включив холодний розум та суху логіку на прийняття рішень. Я кинулася до кімнати, котра вціліла, де востаннє бачила кицьку Басю, і закричала:

– Бася! Бася! Бася!!! Де ж ти, Бася!!!

Та вона ніби зникла. По всіх кутках кімнати – нема, в кухні – нема. В розбиті кімнати забігати було небезпечно. Ревіння літака, вибухи, які гупали навколо, кричали в моїх скронях, що потрібно мерщій вибігати з квартири.  Мама весь цей жахливий момент в оціпенінні чекала в коридорчику, спостерігаючи мою метушню, та підказувала, де може бути Бася.

Ревіння літака наростало.

–Біжімо в підвал! – гукнула мамі, – доки ще не пізно. Повернемося – знайдемо її.

Прихопивши сумочку з вішака, куди звечора поклала все найнеобхідніше (паспорти, мамині ліки, окуляри, телефони), я підхопила маму під руку і ми вискочили з квартири. А там!..

Вікна разом з рамами вивернуті та розкидані по сходах під’їзду. Арматура, яка кріпилася на вікнах, понівечена, подекуди перекривала вихід. Двері деяких квартир валялися на міжповерхових площадках. Усі східці вкриті битим склом та бетонним пилом. Щодуху, наскільки ми могли з маминою оперованою ногою, побігли з п’ятого поверху вниз. Літак шалено завивав, пришвидшуючи наші непевні кроки.

– Ма’, дивись під ноги, будь ласка, йди швидко, але обережно, щоб не пошкодити ноги, –  ніби мантру, повторювала я весь наш шлях до підвалу.

Мама мужньо трималася.

Ще один проліт сходів, ще один. А навкруги все вило, ревіло і гриміло, ніби страшний звір вирвався з пекла.

– Ще трохи… Вже перший поверх, – заспокоювала я чи то маму, чи то саму себе.

Останній проліт, добігаємо до нижніх сходів, які передували підвалу. І раптом лунає другий потужний ВИБУХ авіа бомби!

Мене могутньою силою кинуло на сходи. Таке враження, що величезною хвилею викинуло на берег моря – і ти відчуваєш себе безпорадною піщинкою в потужній силі прибою. Вуха позакладало, всю обсипало бетонним пилом, піском та невеличкими уламками, які впивались у шкіру обличчя. Рухаю рукою – ціла, ногою – ціла. Тіло стало схоже на механізм без нервових закінчень.  

– Мамо!!! Ти де?! Ти жива?!

Відчуваю її голову на своїх ногах.

– Так, я жива, – відгукується вона. – А ти жива?

– Так, слава богу, жива! Вставаймо скоріше на ноги!

Підвестися нам допомогли сусіди, які вибігали з підвалу, який руйнувався за їхніми спинами.

А знадвору все ревло, скреготіло і гупало. Піднявшись на площадку  першого поверху під’їзду, ми зрозуміли, що це падають панелі перекриття нашої багатоповерхівки.

– Нема… вже нема… в мене вже нема квартири… Сусідоньки! – в шоці заголосила сусідка з першого поверху. Балконна плита її квартири встромилася боком на площадку під’їзду, а далі споруда раптово закінчувалася. За нею було видно частково обвалений другий під’їзд.

– Біжімо в будинок навпроти, бо нас тут накриє плитами! – гукнула я сусідам, отямившись.

Усі разом поспішили вибігти на подвір’я. Там, за 10 – 15 метрів від входу до під’їзду, я знайшла мамин берет, який викинуло вибуховою хвилею під час удару другої авіа бомби. Майнула жахлива думка: «Якби ми затрималися хоч на кілька секунд довше у квартирі, могли б бути з мамою там, де й мамин берет».

Переходячи до можливого укриття, обернулася і ледь не зомліла: я вперше побачила руйнацію нашої багатоповерхівки: середина її (другий під’їзд) світила величезною вирвою, щось постійно вибухало, а згори падали, здригаючи землю, бетонні плити перекриття. 

Ми всі, хто вцілів, поспішили сховатись у триповерховій адміністративній будівлі, яка стояла у дворі неподалік нашого будинку. З вибитими вікнами, розірваними стелями та вирваними дверима вона ледь трималась, але в центрі коридору було кілька міцних, як нам здалося, стояків, де ми й причаїлися від обстрілів.

На вулиці не вщухала перестрілка автоматників. Всі нервувалися, дехто перелякано мовчав, дехто вигукував набридлі політичні гасла, дехто, навпаки, істерично голосно проклинав усе і всіх. Ми з частиною сусідів намагалися втихомирити голосних, щоб ворог не почув, де ми сховалися.

«Тільки був би зв’язок», – стугоніла думка в голові. Тремтячими пальцями набирала телефон сина.

– Алло? – почула я в телефоні ріднесенький голос.

– Привіт, сонечко! Як ви? Живі? Здорові? Хвалити бога! Синочку, у нас розбито будинок, ми дивом врятувалися та з групкою сусідів сховалися поряд з нашим будинком у триповерховому приміщенні. Може, у вас ще є інтернет, то повідом, будь ласка, через соціальні мережі нашій бородянській теробороні, де ми: може, вони допоможуть нам врятуватися? – випалила я, радіючи, що додзвонилася до сина.

– Добре. Тримайтеся. Спробую зробити все, що можна! – заспокоював мене рідненький синочків голос.

Крім того, ризикуючи втрапити під обстріли автоматників, один із сусідів теж пішов шукати порятунок на протилежний бік вулиці.

Час тягнувся.

Нас лихоманило чи то від холоду, чи від нервів, чи від жаху, котрий вирував навколо, а скоріше – від усього одразу. Всі нервували, але емоційно трохи притихли. Близько години кожен постріл на вулиці змушував нас здригатись і прислухатися, чи не наближається небезпека.

Я згадала, що в мене є ключі від нашого гаража, розташованого із тильної сторони нашої тимчасової схованки.

– Ми можемо перейти туди і сховатися, якщо треба, – запропонувала я. У відповідь – тиша. Ніхто не хотів лишати місце тимчасової безпеки. Тільки через півтора місяці я впевнилася, що мовчазне рішення сусідів було правильне.  Того дня в наш гараж залетів танковий снаряд і вибухнув усередині, вирвавши частину стін, стелю та двері.

Минуло чимало часу. Мабуть, спільними зусиллями мого сина і нашого посланця по допомогу інформація про нас таки дісталася місцевих тероборонців. Врешті довгоочікувані слова пролунали:

– Вас відвезуть туди, куди скажете, але вам потрібно перейти до Палацу культури на другий бік вулиці, бо машини не можуть сюди приїхати через обстріли та обвали будинку.

Зібравши рештки сил, ми почали повільно переходити у бік можливого порятунку.

Тяжкі гупання панелей перекриття нашої дев’ятиповерхівки вже рідше, але ще гриміли поруч, супроводжуючи наш перехід. Над другим під’їздом, наче місточок, висів дев’ятий поверх, який уже за кілька хвилин зірветься, мов у прірву, здригаючи все навколо.

Обережно пересуваючись понівеченою пішохідною доріжкою, ми з мамою поволі перетинали вулицю Центральну у напрямку рятувальної машини. Ці декілька сотень метрів були жахливим випробуванням. Мамина оперована нога після удару на східцях не слухалася. Я бачила, як їй було боляче ставати на ногу. Я, навпаки, не відчувала тілесного болю, але ноги чомусь стали важкі й неслухняні. Обійнявши маму, щоб вона могла більше на мене опиратися, майже тягнучи її на собі, ми таки долали шлях до спасіння, переступаючи бетонні уламки, розірвані дроти електрозв’язку, понівечені стовбури розлогих дерев та вирви асфальту.

Перейшли вулицю. Яке щастя: живі. Перетинаємо бік площі.

– Який жах! Дивися, здіймається пожежа! – вигукує мама, зупиняючись та оглядаючись на наш зруйнований будинок.

– Прошу тебе, не зупиняйся. Нам треба встигнути дістатися машини до нового обстрілу. Будь ласка, дивись під ноги та обережно ставай, – намагаючись усіма силами підтримати маму фізично, відвертала я її розтривожений погляд від страшної картини нашої розтрощеної багатоповерхівки, над якою починала підійматися завіса диму.

Через кілька днів ми дізнаємося, що багато людей (офіційно – понад 40 осіб) загинуло в нашому будинку, у т. ч. й моя хороша подруга-однокласниця Галя з усією родиною… Декого навіть тривалий час не зможуть ідентифікувати. Майже всі квартири будівлі вигоріли ущент через пожежу, яка почалася після вибухів.

– До нас! Не кидайте нас! – гукнула я водіям, у машини яких сідали сусіди.

Наступна машина під’їхала й до нас.

– Куди їхати? Може, на вокзал? – співчутливо запитав хлопчина.

– Ні! Ні! Там небезпечно! – вигукнули ми з мамою в один голос, – Відвезіть, будь ласка, нас на околицю Бородянки, до наших друзів Анатолія та Ірини. Але я не знаю адреси. Знаю тільки масив та приблизну дорогу. Може, Ви їх знаєте? – запитали водія.

– Знайдемо, – співчутливо кинув хлопчина, натискаючи педаль газу свого чотириколісного коня.

Поворот за поворотом ми віддалялися від палаючої рани нашого мирного життя. Подякувавши водієві за спасіння, ми пересіли в інше авто. Ще кілька вулиць – і таки дісталися до будинку призначення. Озираючись довкола й інстинктивно шукаючи бодай якусь схованку, тільки тоді зрозуміли, що нам вдалося вирватися із самого пекла.

Красивий триповерховий будинок друзів привітно поблискував вікнами. Я зійшла на ґанок. Смикнула двері. Зачинені.

– Ходімо на інший вхід, – покликала маму, переходячи до тильного виходу будинку.

Пересилюючи втому, дошкандибали до дверей. І раптом – ступор!

– Хто це? – У дверному отворі стояла страшна незнайома людина. Все на ній було сіро-бетонного кольору: обличчя, руки, шапка, пальто, взуття. На обличчі, неприродно вирячкувато дивилася на мене пара переляканих очей, більше схожих на очі котів з коміксів, аніж на людські.

– Боже… Це ж моє відображення, – прошепотіла я, приходячи до тями та намагаючись відчинити красиві скляні двері будинку.

Раптом зображення різко зникло і перед нами постав Анатолій Васильович. Він та його дружина Ірина з великим співчуттям зустріли нас, огорнули теплом і турботою.

– Ось гаряча вода, можете помитися, –  запропонували господарі.

– Дякуємо, пізніше, – прошепотіли ми, тулячись один до одного, мов двоє наляканих кошенят, боячись хоч на мить лишитися на самоті.

– Вибачте, що так до вас непрохано увірвались, та ми ненадовго, трохи отямимось і будемо шукати евакуацію з Бородянки, – запевнила мама.

– Алло! Алло! – додзвонилася я до сина. – Ми в безпеці, ми в Анатолія Васильовича! Не переживай, уже все добре! – зі сльозами радості повідомила я синові про наше спасіння. – Як там у вас? Ви в безпеці?

Син, надзвичайно радіючи нашому порятункові, розповів, що вони з дружиною ховаються у підвалі батькового будинку цілою родиною. Води в них не вистачає, світло є тільки за рахунок генератора, заправку якого економлять. Обстріли чути постійно. Деякі гармати б’ють дуже близько, аж дім здригається. Адже за 10 км від Немішаєвого розташована Буча та аеродром Гостомель, де проходять запеклі бої. Серце стискалося від хвилювання за них. Яким чином їм допомогти? Як врятувати?

Далекі вибухи гармат повернули хід моїх думок у реальний час. Я підсвідомо шукала закуток, де можна сховатися.

– Не лякайтеся, у нас тут тихіше, ніж у центрі Бородянки. Залишайтеся скільки потрібно, місця вистачить усім, – душевно запевнили друзі.

Мало-помалу, відмивши бетон з обличчя та почистивши, як могли, одяг, ми таки трохи оговталися.

З кухні потягнуло смачною їжею. Ірина була чудовою кухаркою. Вже й не пригадаю, чим таким добрим пригощала нас господиня, але ми просто примушували себе проковтнути хоча б кілька шматочків її кулінарного творіння. У горлі стояла якась грудка, а перед очима ще маячила картина понівеченого будинку.

Тим часом надворі вечоріло.

На масиві, де мешкали наші друзі-рятувальники, ще було світло, вода, опалення і зв’язок. Бородянська електропідстанція, яка забезпечувала енергією все наше селище, від ударів гарматами зазнала значних пошкоджень. Тож на цей час вціліла лише одна її лінія, яка давала світло на вулиці житлового масиву поруч із будівлею заводу «Борекс», де розташований будинок наших друзів.

Потрапивши в безпечне місце, нам було дуже незвично ходити теплою підлогою, митися теплою водою, переглядати телевізійні передачі на величезному екрані монітору. Ми ніби перенеслися в машині часу на кілька місяців назад, хоча з початку ворожої атаки минуло лише 7 днів.

Свою чудову оселю друзі будували з любов’ю та для мирного життя: великі кімнати, широкі красиві скляні двері, великі вікна, багато світла, скрізь датчики руху, величезний телевізор, величезний акваріум із підсвіткою та вишуканими рибками. Великі електронні годинники, у т. ч. й навуличний із датчиком температури повітря, весело вигравали світлодіодами на весь будинок і вулицю. Живи та радій. Але, налякані потужними вибухами, ми були ніби з іншої планети.

Тим часом сонце вже майже сховалося за обрієм і в кімнатах без світла стало темно. Перші дні березня були ще не достатньо довгі.

– Зараз увімкнемо світло, – сказав Анатолій Васильович.

– Ні! Ні! Ні! Не вмикайте! – разом заголосили ми з мамою.

Я додала:

– Потрібно ще й позавішувати вікна шторами і вхідні двері якимись простирадлами, щоб не світилися вночі, не приваблювали ворожих очей, бо це небезпечно! Для руху можна використати ліхтарик! Ось у нас є, згодився вдома.

– Чого ви лякаєтесь? У нас тут все тихо, – відстоював свою думку господар і ввімкнув величезний телевізор, який стояв на тумбочці в просторій вітальні. Красень-монітор заграв спалахами світла, заплескотів текстами артистів, які миготіли на екрані, розлився музичними колоратурами та ритмами то гучнішими, то тихішими.  Від пережитого стресу в мене було враження, що цей гомін чують і бачать на другому кінці Бородянки.

– Прошу вас, будь ласка, стиште звук, а краще – вимкніть телевізор, бо його спалахи видно й на вулиці. Для безпеки треба дотримуватися світломаскування, – благала я, – зараз світло вночі дуже небезпечне. Скрізь обстріли.

Мені здавалося, що на це світло ось-ось прилетить якась гармата.

Нас підтримала Ірина. Вона заходилася завішувати вікна шторами, а двері простирадлами.

– Чого ви всі нервуєтесь? Нічого ніде не видно, – трохи роздратовано заперечив Анатолій Васильович. – Це ви просто налякані подіями. Тут все тихо. Зараз будемо дивитися якийсь хороший фільм для розрядки емоцій.

Влаштувавшись зручно на софі, він продовжував дивитися телевізор.

Нас із мамою поселили в сусідній кімнаті.

– Як ти почуваєшся? – запитала я маму.

– Слава богу, жива, – відповіла вона. – А ти?

– Я теж, слава богу, жива.

Вже звично за цих кілька днів, не роздягаючись, ми прихилилися одна до одної на старенькому дивані, вкрилися ковдрою, вимкнули світло і намагалися заснути.

Сон не приходив. Мої розплющені очі були схожі на вікно в цій кімнаті. Воно, величезне, майже на всю стіну, дивилося надвір своїми неприкритими лупатими шибками. Штор у цій кімнаті не було. Тому вулиця біліла яскравим місячним сяйвом, іноді темніючи від хмарок чи диму, що пролітали у височині неба. Гілки дерев господарського саду, злегка потріскуючи, розгойдувалися сильним вітром. Тому складалося враження, що ми лежимо просто надворі. Звуки від телевізора ще довго тримали нас у напрузі. Весь час здавалося, що біля вікон хтось метушиться. Прислухалися, придивилися – ні. Далекі гарматні вибухи, окреслені спалахами на нічному небі, щоразу сповіщали про бої, які не припинялися в районі Бучі та Гостомеля.

– Спи, це далеко, – шепотіла мама, бачачи, що я дивлюся на небо і не можу заснути.

– Один, два… три… тридцять два, тридцять три, – рахуючи вибухи, провалювалася я у глибокий тривожний сон, – Може, завтра війна вже припиниться?..

Кінець  І частини.

05.03.2023